Понеділок, 23 червня 2014

Барикади звели нас разом

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Виставка українських митців Марії Діордічук і Єгора Стрєлкова «Freedoms colours» проходить в ці дні в Копенгагені.

Виставка «Freedoms colours. Artworks, created on barricades» – це експозиція живописних полотен, які були створені на барикадах Майдану в найгарячіші моменти революції в Україні.

Марія і Єгор – художники, які працювали на барикадах і жили на Майдані.

Окрім живопису на виставці представлені декілька серій графіки Єгора Стрєлкова про долю Криму і проект пам'яті Небесної Сотні. Це увічнення українських бійців в іконописному стилі.

Художник, подібно до фотографа, дивиться на подію зафіксованими моментами. Яка з картин найпам'ятніша, найважливіша для вас?

Марія: Це, напевно, найперша картина. Вона називається «Очікування». Я можу сказати, що вона для мене дуже важлива, тому що з неї все почалося, весь цей проект.

Хоч з самого початку ніякого проекту не було, а виникло просте бажання працювати і висловлювати таким чином свою громадянську позицію. Коли я писала цю картину, на вулиці Грушевського дуже близько розірвалася граната, і це було на кшталт посвячення в бійці, у війну. Зі всіх емоцій, які ми пережили у той час, найбільш пригноблюючою було очікування.

Коли тривають військові дії, то людина знає, що їй треба робити: кудись бігти, комусь допомагати, когось рятувати. А коли ти перебуваєш в пасивному стані, то це дуже важка емоція. Ми як змогли передали її в нашій картині «Очікування». На картині зображені бійці, люди, які чекають на атаку, «Беркут» стоїть по той бік вогню, і над всіма нависло напружене очікування. Це дуже важлива для нас картина.

Єгор: Вони всі як наші діти, яких ми виховали. Мені всі подобаються, оскільки в кожну була вкладена частина людини-автора. Але все ж, напевно, перша мені подобається більше. Саме з неї все почалося. Вона відображає усі криваві протистояння.

Чи можете пригадати день, коли з’явилася ідея написати першу картину на Майдані?

Марія: З самого початку Майдана я працювала і постійно ходила центром Києва з етюдником для замальовок і робила якісь маленькі побутові ескізи. Майдан тоді був спокійний, безкровний. Це було просте відчуття ейфорії, пройтися через концептуальну локацію, де триває спокійна боротьба за незалежність. От на початку грудня все ще було нормально.

На картині зображені події 18 січня. Це був звичайний день. Нічого не провіщало біди. Я тоді гуляла з мамою Майданом. І якраз піймала цю сцену, коли почали кидати гранати. Почалася ця майданівська бочка. Всі почали якось групуватися, ближче підходити до цих бочок, і повисло вже таке відчуття жаху, небезпеки. Його раніше не було. Ми відчували себе як вдома на Майдані. І тут ми побачили ці сірі шеренги («Беркут», ред.), які не чують нас. Потім я написана картину «Стіна». Фізичної стіни не було, але було повне відчуття стіни нерозуміння і жаху. Це все висіло в повітрі. У цей день я почала писати картину «Очікування».

Малювати було дуже складно, тому що стояв мороз –26 градусів. Працювати в рукавичках і одязі незручно, тому все знімала. Пальці були бузкового кольору і з ошматтям кожі через обмороження. Руки заживають дотепер.

Відобразився холод і на кольорах фарб. На морозі змішувати фарби не виходило. Пензлі теж замерзали, мити їх було неможливо, тому всі картини написані чистими кольорами прямо з тюбиків за допомогою мастихіна – спеціальної маленької дощечки.

Художнику доводиться тримати всі події в пам'яті. За який час вам вдавалося написати одну картину, щоб відобразити те, що відбувається?

Марія: Картини писалися дуже швидко. Деякі з них написані за 3 години. Таким чином можна сміливо говорити, що це – військова документалістика. Ми вибрали шлях митців і активних громадян. Ми відкрили нову професію – військовий художник або документаліст-живописець. Фото може бути інтерпретоване як завгодно, воно може бути використане ЗМІ країн-агресорів, а художникам немає сенсу доносити неправдиву інформацію. Тому це чесні полотна.

Як тобі допомагав Єгор?

Марія: Він мене грудьми захищав, але все одно мене ранили. Я отримала травму лівого ока, коли гранати почали набивати цвяхами і склом. І коли така граната розірвалася, уламок потрапив в око. Тоді я не малювала. Ми робили на вулиці Інститутській стіну. Треба було носити покришки в проміжках між атаками, щоб підтримувати вогонь.

У такі моменти небезпеки люди змогли мобілізуватися, і кожен розумів, що і коли йому варто робити. На Майдані ми вступили до загонів самооборони, але це була аматорська війна. Ми воювали як могли. Але при цьому була дивовижна самоорганізація, ніякої паніки. Все було чітке і структурне. Зараз з оком вже все добре.

Ви пройшли багато випробувань разом. А як познайомилися з Єгором?

Марія: Ми були знайомі до подій на Майдані. Єгор був моїм вчителем з нанесення  татуювання. Ми почали працювати, а потім вже барикади звели нас разом.

Єгор: Зима, війна, емоції і трапився військово-польовий роман. На Майдані з’явилося дуже багато закоханих пар, і було зіграно багато весіллів.

                      Багато активістів Євромайдану і навіть іноземці, які приїхали взимку 2013 і навесні 2014 року підтримати українців в їхній боротьбі проти режиму Януковича і у вибраному курсі країни, зробили на згадку про події татуювання. Їх робив Єгор. Марія була перша. На руці у художниці тату палаючого тризуба, як символ того, якою ціною українці на Євромайдані захищали свою гідність і право бути нацією. За словами Єгора, найчастіше люди просили наколоти тризуб, руки, що моляться, або зображення у пам'ять про Небесну Сотню.

Що говорили про вашу участь у Майдані батьки і друзі?

Марія: Хтось говорив, що ми божевільні. Батьки до останнього дня нічого не знали. Моя мама нещодавно дізналася, що у мене було поранення, я півтора тижні після травми з нею навмисно не зустрічалася. Ми жили в Українському Домі в Києві, хоча і була можливість їздити додому. Але у нас тоді змішалися день і ніч. Для нас все перетворилося просто на довгий період.

Це була стандартна ситуація, коли ми всю ніч не спали, а писали «Путін – ***!» для того, щоб о 4.00 залізти з альпіністами на міст і повісити цей величезний банер, зшитий з підковдр моєї бабусі. Потім ми відсиплялися вдень. Коли ти глибоко в процесі, то набагато зручніше перебувати у локації.

Чи були ще художники, які займалися чимось подібним?

Марія: Серію ніхто не створював. Кожен розділився за своїм покликанням. Були так звані бригади швидкого реагування – плакатники. Були ті, хто працював в майстернях, удома або в Українському Домі. На барикадах ми бачили тільки одного колегу. Він написав одну картину аквареллю. Більше ми про нього нічого не чули, хоча, звичайно, було б приємніше робити це разом. Зараз багато митців починають зображати події, що відбулися на Майдані. До такої пост-рефлексії різне ставлення. Ці картини більш статичні, без тієї живої емоції, яка присутня під час подій на Майдані.

Ви говорите, що з першої картини почався проект. Як виникла ідея організувати тур по Європі? Як ви змогли його організувати і чи вдалося знайти фінансову підтримку?

Єгор: Ідея з'явилася, коли Марія писала картини, і іноземні журналісти питали, чи приїдемо ми до Європи показати їх. Фінансової допомоги ми не отримали ні від кого і ніякої.

Марія: В якийсь момент ми зрозуміли, що поки ми самі щось не зробимо, то ніхто не зробить це за нас. Ми почали розсилати по посольствах України у всьому світі листи. Це були навіть не листи з пропозиціями про щось, а листи з відчаєм. В них було написано, що ми художники, в нашій країні відбуваються страшні події. Це був якраз період, коли Євросоюз зайняв нейтральну, мовчазну позицію. Ми дуже чекали хоч на якусь реакцію.

Підготовка до туру була дуже складною, тому що висока дипломатія важка на підйом. Найактивнішим виявилося посольство Естонії, яке допомогло зробити нам шенгенські візи. Цей тур до речі дотепер не сформований. У нас немає чіткого плану. Ми залишили в Києві все, що у нас було. Тепер у нас немає роботи, у нас немає нічого, куди ми можемо повернутися. Ми їздитимемо Європою, поки нам допомагатимуть, і у нас будуть хоч якісь можливості.

В Україні ми їздили з експозицями по блокпостах і виставляли свої картини на БТРах. Це допомагало бійцям трохи розслабитися в дуже напруженій атмосфері. Ми намагалися донести до них відчуття того, що вся Україна дивиться на них, спостерігає за ними і підтримує.

                      Перш ніж художники приїхали в Данію, вони вже пройшли чималий шлях. З України автобусом вони відправилися до Естонії, потім на поромі до Фінляндії, а звідти вже літаком в Данію.

«Ми кожного разу переживали, в якому стані довеземо картини, особливо коли здавали їх в багаж в аеропорту. Всі 12 полотен і графіку ніс в руках у великій сумці Єгор», – розповідає Марія.

                      Далі українські художники відправляться з картинами до Норвегії. За словами авторів, для них не важливо, скільки людей відвідає їхню виставку. «Ми готові виставляти роботи навіть для однієї людини», – говорить Єгор.

Яка реакція на картини в іноземців? Які питання найчастіше ставлять про Євромайдан?

Єгор: У Фінляндії, наприклад, прийшло на виставку дуже багато послів, серед яких був навіть посол Ірану – безпрецедентна подія. Багато хто плакав в естонському парламенті, де теж були виставлені наші картини. Було відчуття того, що ми все робили не дарма. Це дуже важливо зараз, тому що тоді руки опускалися багато разів. Але тоді це було важливим для нас, а зараз, коли світ відкриває нам свої обійми, ми розуміємо, що це треба й іншим.

Художники живуть від продажу своїх творів. Якщо вам надійде пропозиція продати картину, як ви вчините? І чи були такі пропозиції?

Марія: Вперше пропозиція про продаж картини надійшла тут, в Данії, від чоловіка, який просто зайшов у кафе і побачив наші роботи. Чи станеться угода – побачимо пізніше. Спочатку ми нічого не хотіли продавати, поки не об'їдемо весь світ і не покажемо картини всім. Але тут, коли ми побачили реакцію цієї людини: він спалахнув, а потім застиг біля картини і не відходив. Після цього ми вперше задумалися над продажем. Художник не повинен володіти всіма своїми картинами. Його задача в тому, щоб відобразити момент. Потім це стає надбанням України, всього світу, і ми готові цим ділитися з великою радістю. Якщо одна з картин залишиться в Данії – нам буде дуже приємно.

Яка тепер мета у вашого проекту?

Марія: Ми хотіли зробити проект загальнонаціональним, щоб кожен українець розумів, що він – частина цього проекту. Ми як художники хочемо показати, що країна може бути сильною тоді, коли кожен займається своєю справою, коли кожен професіонально робить те, на що він здатний. Ми зараз не можемо поїхати до Донецька і Луганська, тому що там від нас не буде ніякої користі. Коли йде війна вже таких масштабів, то цим питанням повинні займатися професіонали.

Головна місія нашої виставки – не допустити того, щоб для Європи і всього світу Україна перетворилася на перманентну гарячу точку, де постійно йде війна. Наша місія – донести, що Україна – це Фенікс, нова країна, яка підіймається зараз з руїн. І друга місія – проїхати тими країнами, де дуже багато ЗМІ-агресорів. Ми хочемо донести правду, донести ситуацію, яку бачили і знаємо. Ми хочемо розвіяти міфи і маємо на це право, тому що Єгор з Донецької області, міста Єнакієве. Він чудово знає цей регіон. Найгарячіші події відбуваються зараз там.

Інтерв'ю Наталії Слинько та Олени Яних

Переклад Олени Яних

Прочитано 1047 разів

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   

Made by Amaze Studio Team