Четвер, 09 квітня 2015 18:19

Це не наша війна, але наша земля

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Сергій Пандрак у місті Щастя, Луганська область. Сергій Пандрак у місті Щастя, Луганська область. Фото: власний фотоархів.

Сергій Пандрак, боєць добровольчого батальйону «Айдар», пройшов дві війни в Придністров`ї та Грузії, а на війні на Донбасі ледве не втратив життя.

                      З бійцем добровольчого батальйону «Айдар» Сергієм, бойовий позивний «Сивий», ми зустрілися вдома у Аліни Процик, голови молодіжної організації «Ластівка». Зараз він – діючий офіцер запасу Збройних сил України. Минулого року в серпні Сергій пішов добровольцем в «Айдар», був 14 днів на фронті, 4 рази на передовій. В останній четвертий бій він ледве не втратив життя, міна розірвалася поряд з ним, загинули товариші, Сергій втратив ногу. Все це він пережив разом з двома іншими війнами, але сам каже, що ніколи не думав, що колись воюватиме, відстоюватиме рідну Україну.

                      Сергій Пандрак живе в Рівному з 1979 року, народився у с. Чорткове Тернопільської області. Сергій – спортсмен, він багато років займався класичною греко-римською боротьбою. У 1979 році його запросили до Рівного, де він вступив до інституту інженерів водного господарства. Після цього одружився, має двох дітей – сина Андрія і меншу дочку Юлію, а також дід, як він каже, «двох в квадраті» онуків – два хлопці та дві дівчини.

До того ж Сергій – професійний будівельник. Майже 30 років він очолює в Рівному молодіжну проектно-будівельну організацію, що відома далеко за межами рідного міста. Ця організація збудувала багато житла по всій Україні. А з 1998 року виконувала ряд державних програм з будівництва житла для молоді.

Три війни у житті

– 19 серпня 1991 року у перший день ДКНП, коли Горбачов був заарештований в Форосі в Криму, старі кадрові комуністи хотіли зробити в Москві державний переворот, – розповідає Сергій. – Саме тоді ми почали створювати загони так званої Української народної самооборони (УНСО). Я до цієї організації належу і сьогодні. Під прапорами цієї організації я захищав українців в Придністров`ї у 1992 році від агресії румунських шовіністів і молдавських націоналістів. До 1940 року Придністров`я належало Україні, там проживало 80 % українців. Коли там почався дійсно геноцид, ми пішли добровольцями воювати на боці українців Предністров`я. Я був першим заступником командира спецзагону УНСО. В 1994 році, коли почався перший конфлікт між грузинами та абхазцями, грузино-абхазька війна, Росія дуже сильно вплинула на це, ми пішли воювати на боці грузинів, відстоюючи їх незалежність. Це була моя друга війна.

Чимось та війна в Грузії та Абхазії нагадує мені війну в Україні. Я ніколи не думав, що буду воювати на території України. Але довелося, як бачите.

Добровольцем на війну на Донбас

                      Сергій – кадровий військовий, тому перші виїзди в зону АТО були, як він каже, точкові. В кінці липня зі своїм волинським спецпідрозділом УНСО, з 16-ма хлопцями від 18 до 25 років (ніхто з них не служив в армії), яких Сергій особисто готував, вирушили на війну. Також вони пройшли добровольчі збори на базі батальйону «Дніпро-1» біля Одеси, а потім на Рівненщині та Вінниччині в підготовчих таборах.

– Коли ми вибирали потім, куди їхати, то вибрали добровольчий батальйон «Айдар». З 12 добровольчих батальйонів він єдиний, який належав до армії, тобто Збройних сил України (інші входили в склад МВС, Нацгвардії, ред.). Оскільки я був офіцер запасу, в кінці липня ми виїхали реанімобілем з рівненськими медиками, які зібрали препарати для військового госпіталю у Луганській області. Ми супроводжували автомобіль з власною зброєю, щоб дорогою з ним нічого не трапилося. Передача відбулася в місті Сватове. Там знаходилося все керівництво області, тому що багато міст було захоплено.

Ukraine Sergiy Pandrak Aidar 2

Сергій Пандрак зі своїми товаришами з УНСО з Рівного та Волині у Сєвєродонецьку, Донбас. Фото: власний фотоархів.

Бойове оснащення

– Ми себе добровільно мобілізували тільки з однією метою – воювати до перемоги. Ми приїхали у Половинкине, де нам видали зброю – автомати АКСУ, в народі їх називають полюбовно «сучки», з дальністю бою 100-120 метрів (зброя для ближнього бою, ред). Для порівняння – російські бойовики та сепаратисти воюють автоматами Калашникова значно більшого калібру, дальністю 300-400 метрів. Нам видали по 2 магазина. Якщо дуже швидкий бій, коли атакують, 1 магазин – це 20 секунд бою. А коли ти йдеш визволяти місто від сепаратистів-терористів, в тебе повинно бути 12 таких магазинів! Мій друг з Луцька подарував мені 1 гранату Ф-1, також було в мене 2 протипіхотні гранати. Саме з такою зброєю, а також зі своїм зареєстрованим карабіном ми пішли в перший бій. Коли ми їхали в «Айдар», ми питали у хлопців, що було потрібно. Це патрони 7,62 і магазини до автоматів Калашникова.

Ми приїхали 4 серпня в Щастя і 5-го числа о 4 ранку ми пішли в перший бій. Задача була взяти (визволити) місто Луганськ. Скажу відверто, що добровольчі батальйони могли визволити місто Луганськ і не тільки його ще на початку серпня. Але нажаль нас не підтримала армія. Я не думаю, що це була якась спеціальна вказівка. Взагалі у травні в нас і армії як такої не було – боєздатної армії було максимум 6 тисяч чоловік з 180 тисяч які числилися офіційно. Якщо не пішли би туди добровольці, ситуація зараз була б значно гіршою...

                      «Айдар» – штурмовий десантний батальйон сухопутних військ Збройних Сил України – це добровольче збройне формування. Батальйон діє на Луганщині у складі підрозділів АТО. Свою назву отримав на честь річки Айдар, на берегах якої відбувся перший бій. Завданнями батальйону є патрулювання доріг, операції з виводу цивільного населення з окупованих територій, розвідка, корегування вогню, звільнення населених пунктів від бойовиків у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України. Сергій згадує, що починався «Айдар» з 5 луганчан, які попросили Андрія Парубія (він тоді був секретарем Ради нацбезпеки України, ред) надати їм зброю, бо вже тоді були готові виступити понад 200 чоловік на захист батьківщини. Перша сотня бійців, яка поїхала в «Айдар», була Волинська сотня самооборони Майдану.

– Коли я приїхав в «Айдар», я попросився зі своїм підрозділом в другу Волинську роту – «Західну», де ротним був Ігор «Зола», зараз всім відомий як Ігор Лапін – народний депутат ВР з Луцька. Я опинився у другій роті у другому взводі Віталіка Горца, до речі який воював на боці Абхазії у 1994, а я на боці Грузії. На Донбасі ми зустрілися воювати разом за Україну.

Я в «Айдарі» воював рівно 14 днів. В мене було 4 бойових виходів на передову – де б`ють «Гради», «Урагани» з боку Луганська, з боку Росії. Це реальна війна, коли тебе атакують, ти атакуєш. В районі Жовтневого ми билися три дні. Проти нас протистояла російська «Гюрза», ми поклали їх 34 чоловіки з тією зброєю, що в нас була.

Важке поранення

– Нам поставили завдання перекрити дорогу біля селища Хрящувате. Ця дорога зв`язувала Луганськ з Росією. Тоді ми воювали пліч о пліч з львівськими десантниками, які охороняли Луганський аеропорт. 12 серпня Луганськ фактично був у повному оточенні. Коли ми о 7 ранку колоною зайшли в район Хрящуватого, по нас стріляли 4 снайпери, вбили в сонну артерію молодого кулеметника Валентина. Після 18 години я отримав поранення на тому ж самому перехресті, сепаратистів було за нашими розвідданими 400, нас було 160. Нас підтримували 3 танки та 3 бронетранспортери. Ми почали закопуватися в окопах, тому що ворожі танки почали заходити з боку Росії (це 28 кілометрів до Росії, до Луганська 5). Через кожні 7-10 хвилин по нас почали бити «Урагани» та «Гради» з боку Росії, а з боку Луганська – танки, артилерія, 120-мм міномети. В нас в айдарівській роті було два 80-мм міномети. Задача була – не допустити прориву живої та важкої сили з боку Росії. Але фактично третім залпом нас накрило прямо в окопі. Спочатку ми бачили, як над нами літав російський безпілотник, який дуже чітко все сфотографував, передав в командний пункт. Я чесно кажучи все в цьому житті бачив, але такого не бачив...

Міна мені попала в ліву ногу. В цей час я розмовляв з наводчиком танка Вадимом, в той момент він стояв за танком. Йому було 26 років. Ствол танка в бік Росії, тут окоп. Між нами було три метри. Третім залпом міна попадає йому в голову, а мені в коліно. Я падаю на спину. Моя міна б`є в землю, йому відрізає дві ноги, і він без голови і без ніг падає біля танку. Мене врятувало те, що я впав в окоп, а осколки полетіли в бік танка. Оскільки поруч були мої побратими, снайпер Лео (Леонід) зі Львова та Руслан, який підскочив швидко до мене, джгутом затягнув мені ногу, а Льоня вколов мені знеболювальний укол. На щастя поруч була айдарівська швидка. Мене рятували медсестра Стелла з Донецька та фельдшер Андрій з Полтави – це був його перший бій. Він дуже кмітливий медик, перетягнув рану пружинним американським джгутом в паховій артерії. Зазвичай при такому пораненні людина за 3 хвилини втрачає всю кров або може померти від шоку. За півтори години ми були в Луганському аеропорті, де розгорнувся в катакомбах військовий госпіталь. Поки ми їхали по нашій швидкій 3 рази стріляли.

Підполковник медичної служби Валерій Пастернак з Чернівців рятував мені життя. Луганський аеропорт знаходився під постійними обстрілами. Хірург в одному з інтерв`ю говорив, що не встигли вони розпакувати свої речі та медикаменти, їм вже привезли п`ятеро поранених з «Айдару». Він запам`ятав мене, тому що я був одним з перших пацієнтів і, як він розповідав, кричав з порогу «Слава Україні, хлопці!» Ампутацію ноги він мені провів пилкою солдатського штикового ножа. Мені повезло, що поруч був Андрій, який мені дав кров зі стола на стіл, бо я втратив майже 4 літри крові. Також знайшли ще одного десантника з 80 бригади з 1 групою плюс, який теж дав мені кров. В мене була втрата свідомості.

Це було 13 серпня, напередодні свята Маковія, 14-го мене відправили на гелікоптері в Харків. Там мене зустріла реанімаційна бригада харківського військового госпіталю на чолі з Валентином Бондаренком. Апаратура не показала ознаки життя, тому можна вважати, що мене доставили як «вантаж-200». Але він дав команду медсестрі перевірити мій стан. Медсестра, така маленька жінка, з дуже гарним музичним слухом, з ручним механічним тискоміром наміряла 60 на 20 і дала реанімаційній команді сигнал: «Він живий!». Через добу після коми, я прийшов до тями.

Я прокинувся після коми, відхилив простирадло, і побачив що мобільний телефон, який під час бою я засунув за ремінь, був приклеєний пластиром до мого живота. Мабуть медики подумали, що він для мене дуже цінний, тому приклеїли його до мене.

Я потім зв`язувався з хірургом Пастернаком, він розповідав мені про моє поранення. Каже, що мій стан був дуже важкий і вони сумнівалися, що я взагалі виживу. Я зустрічався з ним на Різдво, ми потоваришували.

В чому проблема цієї війни? Окрім поганого озброєння, в нас слабке військове командування?

– Я завжди говорю, що це не наша війна, але наша земля. І якщо нас там не буде, вони захоплять всю Україну. Це трапилося би вже давно, якщо б туди не пішли добровольці, а також постійна колосальна допомога волонтерів. І армія, і добровольчі батальйони – все тримається на волонтерах – від дрібниць до серйозних речей.

Щодо нашого командування. Ви розумієте, що армія планомірно знищувалася. Той потенціал, що лишився з часів Радянського Союзу, до сих пір збережений. В нас на складах дуже багато хорошої зброї 1989- 90 років випуску, автомати Калашникова і важка стрілецька зброя. Але нажаль, щоб отримати зі складу цей автомат проходить 3 місяці і 32 підписи генералітету Генштабу. В Генштабі засіла половина ФСБшників, із цієї половини – ще половина працюють за гроші. Це показав Іловайський котел, бої за Дебальцеве. Вони хотіли в Іловайський котел завести всі добровольчі батальйони, але «Азов» та «Айдар» туди не пішли, порушуючи накази. Є тут проблема звичайно. Є ще зовнішній чинник – Путін думав, що він візьме спокійно 6 областей так, як Крим. Але наш народ не дав йому цього зробити.

Ukraine Sergiy Pandrak Aidar 3

Сергій Пандрак поряд із єдиною зеніткою батальйону «Айдар». Фото: власний фотоархів.

Ви казали, що війна в Грузії, а також в Україні, що Ви пройшли, дуже схожі, а чим саме?

– Дуже схожі. Звичайно зараз більш сучасне озброєння, але тактика росіян та сама – бити в спину під синьо-жовтими прапорами, знущатися над полоненими.

Ви розповідаєте, що багато людей воюють на Донбасі з західної України. Є в добровольчих батальйонах люди з самого Донбасу, які відстоюють свою землю?

– Є патріоти України, вони були завжди і в Луганській і в Донецькій областях. В мене багато друзів у Донецьку, Луганську, Сєверодонецьку і Сватовому. Якщо говорити про Волинську роту – в нас понад 100 чоловік, майже 20 чоловік – з Харкова, Луганська та Донецька, є хлопці з Криму, 4 з Грузії. Мене з полю бою вивозила бойова медсестра Стелла, їй 44 роки, мати трьох дітей, вони з чоловіком із Донецька, обидва воюють за визволення Донбасу. В «Айдарі» взагалі представлена вся Україна.

Коли ви були в зоні конфлікту, у вас була можливість спілкуватися з населенням? Як воно реагувало на вас?

– Так, була можливість спілкуватися в Малій та Великій Вергунці. Там переважало старше покоління, коли ми зупинилися біля району «хрущовок». Люди ховалися в підвал, коли били «Гради» та «Урагани». Спочатку до нас відчувалась настороженість. Але коли люди побачили, що ми їх не вбиваємо, не ґвалтуємо, а навпаки пропонуємо поміч, бо в нас була вода, медикаменти, вони почали підтягуватися до нас. В нас були генератори, вони приходили подзвонити по мобільному. Коли ми залишали ту місцевість, ми їм залишили харчі, воду, а також мішки з інструментом, які ми позичали в них. Сватове взагалі це супер жовто-блакитне місто. В Сєверодонецьку навпаки відчувалась напруга та настороженість. Коли ми затримували сепаратистів, ми над ними не знущалися. Ми могли їх заставити картоплю почистити, унітази помити. Коли ми взяли в полон міського голову Луганська, він тікав на «Запорожці», в нього було майже 300 тисяч доларів і зброя. Потім нам вдалося схопити і передати Службі безпеки голову податкової інспекції, який прийшов до себе на дачу, подивитися, чи все у порядку. У нього вдома ми побачили портрети з Януковичем та Путіним.

Ваші хлопці теж потрапляли в полон?

– Буквально за місяць після мого поранення біля Луганського аеропорту, міна влучила в айдарівський автомобіль, четверо було вбито, один поранений доповз до села, селяни перемотали йому рану і віддали сепаратистам. Це молодий хлопець 19 років, Василь зі Львівської області, зі Старого Самбора. Сепаратисти йому ножівкою відпиляли руку вище ліктя, а він при цьому кричав «Слава Україні!». Через півтори місяці його визволили з полону. Мій побратим з УНСО Андрій «Грізлі» попав в засідку з іншими 12 айдарівцями, п`ятеро з мого підрозділу. Залишилося живими 4 людини, а от мої 2 брати рідних, 21-річний Володя і 24-річниц Дмитро Ходяки в полоні з 30 вересня минулого року.

Є 2 відео, які зняли російські десантники, коли розбили айдарівську групу «Грізлі». На одному вони тримають паспорт одного з моїх хлопців, читають його прізвище. За однією інформацією Володя знаходиться в районі Жовтневого у передмісті Луганська, працює в шахті, він в полоні донських козаків. Нібито готувався три рази обмін, але поки що він не відбувся. Хотілося б, щоб вони були живі.

Взагалі за тією інформацією, що я маю, майже в кожному госпіталі лежать хлопці, яким відрізали статеві органи. Так ворог знущається над українськими полоненими.

Проти нас протистояли елітні підрозділи російської армії – це десантники Псковської та Рязанської дивізій, елітні підрозділи ФСБ ГРУ Російської федерації, наймані та «кадирівськи» бойовики.

Коли 5 серпня ми зайшли в Жовтневий район Луганська (місцевість називається Красний Яр), то три дні билися – проти нас воював елітний підрозділ Головного розвідувального управління Російської федерації по боротьбі з тероризмом «Гюрза». Ми точно знаємо, що то були вони, тому що ми брали їх в полон.

Ukraine Sergiy Pandrak Aidar 4

Сергій Пандрак зі своїм бойовим товаришем Юрієм із Луцька, який загинув 5 вересня 2014 року під час визволення Великої Вергунки в Луганській області. Фото: фотоархів Сергія Пандрака.

Інформація про втрати української армії дуже розрізнена. Ви там були, у вас напевно є свої джерела. Скільки, за вашою інформацією, забрала життів війна на Донбасі?

– Якщо брати тільки «Айдар», з травня місяця минулого року понад 300 бійців загинуло, більше 300 поранених, з них половина важко поранених, кілька десятків вважаються зниклими без вісті. З вересня минулого року я не можу до сих пір знайти своїх хлопців.

З мого підрозділу пішло у розвідку 5 чоловік, 1 зник без вісті, його тіло ідентифікували, 2 тижня тому ми його поховали, це був солдат «Хміль» з Хмельницька. Взагалі за статистикою ми понесли більше за інших втрат саме хлопців з Волинської області.

Зараз багато говорять про можливість вводу миротворчих військ в Україну. Вони можуть допомогти вирішити хід війни?

– Я думаю, що це не вирішить хід війни. Результат роботи «блакитних касок» в Косові було видно лише після 4 з половиною років. Якщо не буде російської армії на теренах Луганської та Донецької областей, не буде підтримки важкого озброєння зі сторони Росії...

Розумієте в нас танки 62 та 64. Це до речі рік випуску танку. Вони воюють 90-ми танками, новітніми АК-100, в нас автомати 1974 року випуску, патронам, якими ми воюємо, 60 років. В мене була снайперська гвинтівка 1958 року. Розумієте? У ворога надсучасні снайперські гвинтівки російського виробництва, які пробивають лобове броньоване скло БТРа. В них 32-кратна оптика 12,7 калібру, в нас 4-8-кратна 7,62 калібр. Але незважаючи на все це, ми воюємо!

Інтерв'ю Наталії Слинько та Олени Яних

Прочитано 333 разів

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Підтримай нас

Банківський рахунок:
8981-141-092, регістраційний номер 2255.
CVR номер: 35 70 79 64

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   tv   g

Made by Amaze Studio Team