Субота, 27 червня 2015

Східні «москалі» та західні «бандерівці». Чи дійсно ми вороги?

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Український жовто-блакитний прапор об'єднує патріотичних українців східної та західної України, а також в усьому світі. Український жовто-блакитний прапор об'єднує патріотичних українців східної та західної України, а також в усьому світі. Фото: Олена Яних.

Під час активних військових дій на Донбасі автору довелося пожити на Західній Україні. Студентка написала про свої враження.

Можна багато говорити про місто, в якому ти народився і живеш, ще більше про міста та країни, де ти подорожував, але інколи так хочеться сказати про те особливе місце, яке запало дуже глибоко в серце, змінило тебе і твої погляди на життя.

Живучи на сході України, ми ніколи не дивувалися тому, що на заході нас ненавидять і вважають "москалями", а ми, навзаєм, ненавидимо їх, називаючи "бандерами".

Ніхто ніколи не питався, чому так, і ця ідилія ненависті існує багато років, і нікого і ніколи вона не турбувала: так і має бути. І кожен з нас думає: "Це вони погані, це вони ганьба для нашої країни, а я справжній українець". І давно вже немає тієї єдності народу, яка була ще за часів Київської Русі, коли цілі покоління віддавали свої життя за те, щоб Україна була єдиною.

«Якщо я з Донецька – мене ненавидитимуть?»

Коли на наші землі прийшла війна, і я була змушена на кілька місяців переїхати до Івано-Франківська, єдиною моєю думкою дорогою туди було: "А як я там буду жити? Чи не будуть мене ненавидіти там люди, чи не буде в мене проблем, якщо я з Донецька?"

Я була настільки залякана пресою, телебаченням, та й просто розповідями знайомих щодо ставлення на заході до донецьких, до російської мови, що мене тоді більше нічого не турбувало.

Свого апогею мій страх досяг, коли я побачила майже на кожному подвір'ї, майже на кожному балконі у будинках українські прапори: "Якщо я скажу хоч слово російською, мабуть, мене поб'ють". Але як же я помилялася...

Замість презирства та ненависті – співчуття і турбота

Велика кількість української символіки у кожній оселі – це, як виявилося, не тільки патріотизм та любов до країни, це й своєрідний протест жителів заходу проти роздробленості держави, проти війни, проти того, що схід намагаються відірвати, проти того, що через це гинуть люди.

Коли я, загубившись, кілька раз питала дорогу, перехожі охоче переходили на російську мову, і навіть пропонували проводити мене до потрібної вулиці. Дізнавшись звідки я, деякі хитали головами, говорячи "бідна дитина", деякі говорили зі сльозами на очах: "Як же ми за вас молимося, щоб у вас вдома настав мир!", деякі навіть пропонували допомогу.

А сидячи у стоматологічному кріслі, я почула від хірурга таке: "Боже, сонечко, звідки ж ти приїхала! Ми тобі усі аналізи зробимо безкоштовно". І ніякої ненависті. Ніякого презирства. Тільки турбота, співчуття та щире бажання, щоб у нас якомога скорше все стало добре. За два місяці я жодного разу не почула про себе "москалька!".

Так, ці люди дійсно вважають нас братами та сестрами, люблять нас та поважають. Вони бачать, що ми добре знаємо українську мову і розуміють, чому між собою ми спілкуємося російською. Вони не ставлять між нами ні національних, ні культурних бар'єрів, хоча відмінності між нашими менталітетами не помітити важко.

Душевність. Цього завжди бракувало сходу.

Перше, що кидається в очі – відкритість людей, те, як вони ніколи не приховують своїх почуттів та думок. І однією з найяскравіших рис образу людини з Західної України є сильна любов до Бога кожного, хто живе там.

Так, ми теж православні, теж ходимо у храми, віримо в Бога і молимося йому. Але в західних областях ця віра дещо інакша, інколи показна. Якщо ми намагаємося не афішувати свою віру, бо це дещо особисте, то там це навпаки. В кожному приватному будинку на подвір'ї стоїть капличка. В когось вона велика і багато вбрана, в когось зовсім маленька, але я побачила це в кожному дворі.

Також кожен, хто проходить повз храм, зупиняється і довго хреститься. Якщо зупинитися неможливо, наприклад, їдучи в автобусі, люди просто хрестяться, а інколи й моляться. І немає різниці, дитина це чи доросла людина.

Це ж стосується і української символіки. Першого вересня по всьому місту я бачила дітей в національних сорочках, дівчат у віночках або зі стрічками у косах.

Цікаво, що ми теж українці, теж патріоти, але такої традиції не маємо. Мені здається, що це через різні способи життя. Ми звикли тяжко працювати в шахтах і на заводах, дихати димом з виробництва коксу, приходити з роботи і стомлененими падати на ліжко. Ми просто не маємо ні сил, ні бажання показувати свої почуття, свої думки, свою любов до країни, до Бога. Так, вона є, але вона назавжди залишається всередині нас і нікому-нікому не судилося її побачити.

Відмінності у менталітетах

А там... там все інакше. Люди працюють не в шахтах, вони працюють з чимось духовним. Вони вишивають і продають картини та ікони, в'яжуть вовняні шкарпетки та рукавички, збирають та сушать гриби і ягоди. Вони працюють поруч із природою, працюють із тим, що може надихнути і визвати душевний підйом, вкладаючи в це усю душу і живучи цим. Так, дійсно, від роботи в шахті не захочеться, щоб поруч із тобою завжди було вугілля та пилюка. А от вишиваючи ікони... хочеться бути ближче до Бога, хочеться посміхатися, хочеться дарити щастя кожному.

Справді, там посміхаються набагато більше, аніж в нас, хоча і ми теж привітні та гостинні. Але там не почуєш на вулиці чи в кафе нецензурної лексики, не побачиш, як хось їсть насіння і кидає лушпиння на землю, як люди пильно дивляться на марку твого мобільного телефона або авто... Цікаво, що навіть у молоді немає такого поняття "ось цей модний чувак з айфоном та на крутій тачці стане моїм другом, а син простого селянина – ні". А може і є, проте я цього не побачила.

Та вони людську працю цінують більше, аніж гроші! Я не знаю, чому так, адже ми з ними – один народ, з однаковими поглядами на життя та менталітетом. Виходить, що вони інші. Так, вони дійсно більш виховані, аніж ми, вони розмовляють чистою, живою мовою, без слів-паразитів чи мату, вони не міряють усе грошима...

А ми міряємо. І поважаємо лише тих, хто достатньо заробляє. А там цінується інше. Які якості є в людини, чи добра вона, чи порядна, чи працьовита. Там люди прості. Вони не зациклені на своєму "я". Не гордовиті. І завжди готові допомогти навіть незнайомцю.

Моя Країна сонця

Я навіть подумала, що там сонце світить яскравіше. Чи може мені це тільки здалося... Але ця місцевість назавжди тепер асоціюється в мене з двома кольорами: зеленим – через ліси Карпат і жовтим – через сонце між будинками в містах. Інколи мені здавалося, що я в якійсь окремій країні. Не там, де я завжди жила. То була країна сонця.

То були люди із особливим ставленням до природи, до патріотизму, до віри в Бога, до призначення людини в світі, і найголовніше, із особливим ставленням до нас, донецьких. Ми не були ворогами. Не були іншою державою. Не були "москалями". Ми були братами. Були рідними. Були для них одним народом. Однією нацією. Ми буди в їх очах людьми із надзвичайною силою, людьми, які могли роками важко працювати, щоб уся країна могла користуватися вугіллям та продуктами з нього.

Вони цінили нас. Вони нам співчували. Вони нас любили. І хоча вони говорять українською, а ми найчастіше російською, хоча вони на обід готують банош зі справжніми грибами, а ми картоплю з печерицями з супермаркету, хоча ми не носимо національного вбрання і між нами завжди будуть сотні кілометрів і постійні розмови про те, що вони "бандерівці", а ми "москалі прокляті", головним буде одне: ми однакові, ми рідні і ми друзі. А усе інше – лише сте-ре-о-тип.

Прочитано 827 разів Останнє редагування Четвер, 16 червня 2016

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   tv   g

Made by Amaze Studio Team