Неділя, 05 липня 2015

Рік в окупації

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Журналіст із України Віторія Захаркіна. Журналіст із України Віторія Захаркіна. Фото: Власний архів.

Колишня жителька Донецька написала про свої враження і відчуття під час окупації міста и про те, чим воно живе сьогодні.

Рік тому, 5 липня, прокинувшись вранці, ми дізналися, що наше місто вирішили «врятувати від київської хунти» загони російського диверсанта Ігоря Стрєлкова, які передислокувалися зі Слов`янська.  (Про річницю звільнення міста можна прочитати тут.)

Тоді ми з обуренням запитували себе: як наша армія, генерали, розвідники, СБУ, спецпідрозділи, авіація та інші могли дати їм вийти вночі зі Слов`янська і безперешкодно потрапити до обласного центу? Як таке могло статися, коли за час слідування трасою їх можна було знищити вщент?

Питань ставало все більше

Кілька днів військове командування, уряд, парламент і вся верхівка влади не мали чіткого пояснення цієї події. Трохи згодом почали розкручувати версію, нібито терористи тримали у заручниках мирних жителів, яких везли з собою у машинах.

Потім вже ми дізналися, що сили АТО, які вели наступ на Слов`янськ, заздалегідь знали про відхід терористів, але команди на знищення не отримали. І знову одні запитання... Але 5 липня прийшло усвідомлення того, що на Донецьк чекають найчорніші перспективи. Цей день закарбується в історії Донбасу кривавими літерами.

Тоді мені здавалося, що страшні картини майбутнього малюю собі лише я з невеличкою купкою однодумців. Більшість людей із затьмареним розумом (я вважаю, що над ними дійсно провели експеримент з масового психічного впливу), нічого в цьому критичного не бачила. Минув рік, і я візьму сміливість стверджувати, що залишається багато тих, хто досі не прозрів.

У пошуках виходу

Я чітко пам`ятаю, як жадібно шукала будь-які новини про ситуацію у різних районах Донецька, слідкувала за інформаційними стрічками в Інтернеті майже цілодобово, перераховувала кошти на лікування наших поранених бійців, читала інтерв’ю, намагалася знайти волонтерів, які допомагають нашій армії, вірила у те, що ось-ось нас визволять з цієї окупації. Проте дива не сталося ані на другий тиждень, ані на другий місяць.

Логіка підказувала мені, що прості люди в першу чергу мають «жити власним гаманцем», тобто оцінювати переваги і недоліки «русского мира» з позиції споживача. Майже одразу почали зникати товари на полицях супермаркетів (яких у Донецьку було безліч), закрилися бутики та інші модні крамниці, терористи пограбували найбільший в Україні торговельно-розважальний центр «Донецьк-Сіті», перестали видавати пенсії та соціальні виплати, закрилися банківські установи, суттєво зросли ціни на продукти.

Цей перелік негатива можна продовжувати нескінченно. Але це не стало «протверезінням» для жителів міста. Якщо хтось і змінив свою думку стосовно «визволителів», то вже був настільки заляканий, що мовчав про це.

Місто без опору

Мовчить Донецьк і зараз. Потоки людського обурення чути лише на адресу київської влади. Хоча це і є однією з ознак демократії, коли люди можуть вільно критикувати існуючу владу. Ось тільки владою вони визнають ДНР, а критикують Київ. Такий собі донецький парадокс.

Жителі Донецька ще довго робили вигляд, що все йде своїм чином: ходили на роботу, працював громадський транспорт, мобільний зв`язок, Інтернет, але вже не було українських телебачення, радіо і преси.

Мої ж особисті відчуття просто були гнітючими. Ще у червні роботодавець сповістив мене, що більше не в змозі платити заробітну платню, тому я мала звільнитися.

Всюди у місті терористи облаштували блокпости, дали автомати в руки вчорашнім бомжам, злочинцям, елементам з кримінальним минулим. Вони розгулювали містом, заходили до магазинів зі зброєю у руках, ходили по дворах, закликали вступати до їхніх бойових лав, встановили комендантську годину і постійно стріляли-стріляли-стріляли.

Особистий фронт

Тоді я вивчила і стала розрізняти звуки автоматів, мінометів, гранатометів, гаубиць, реактивних систем залпового вогню і ще багато чого такого, про що ніколи в житті навіть не думала.

Коли я ходила на базар і бачила там намет з агітаційними матеріалами терористів, то обов`язково забирала побільше газет і листівок, швиденько несла до сміттєвої урни біля будинку і там їх знищувала, щоб менше цієї гидоти потрапило на очі людей. Водночас, деякі люди підходили і жертвували гроші тим шахраям, які їх збирали нібито на потреби «солдатів ДНР».

Мені навіть зараз гидко про це згадувати, а тоді мене буквально трясло від усвідомлення того, що коїться і того, що я не можу розкрити очі цим людям. Деяких з них в мене язик не повертався називати людьми, особливо, якщо вони волали на все подвір`я: «Бей укров, так им и надо!» Уся душевна мерзота стала вилазити у них назовні.

Я почала усвідомлювати, що ненавиджу всіх тих, хто підтримує терористів навіть словами, хто кричить про щастя жити під опікою Росії, хто ставить питання: «Ти за Україну чи за Росію?» Люди, які мають хоча б одну клепку у голові, розуміють, що батьківщина – це не коні на перегонах, щоб робити ставки на того або іншого, обираючи за ознаками екстер`єру.

Річниця окупації

Спливли кілька місяців, а потім і цілий рік. Ситуація з харчами, ліками, грошима погіршилася у рази. Доклала до цього зусиль і центральна влада нашої батьківщини – України.

Потік вимушених переселенців на вільну територію не зупиняється, люди шукають можливості просто вижити. На західних околицях міста постійно тривають бойові дії і ніякі мирні угоди цьому не заважають.

Донецьк перетворився на величезну чергу за гуманітарною допомогою. Місто заполонили російські неякісні і дуже дорогі продукти. Декому зарплати почали видавати російськими рублями, їх стали приймати і в магазинах (втім продавці без ентузіазму беруть рублі).

Деякі лікарні і поліклініки ще працюють, а обласні лікарні (клінічна, травматологічна, онкологічна, опіковий центр) активно приймають і лікують поранених терористів.

Чи є майбутнє?

Важко уявити, що ще чекає на Донецьк попереду і чи повернеться він коли-небудь у лоно України. Одне я знаю напевно, жодна особа з тієї здичавілої маси, яка підтримала терористів, ніколи не визнає своїх помилок і не зрозуміє, на що прирекла своїх дітей, коли закликала на нашу землю звичайних злочинців.

Для своєї совісті ці особи завжди знайдуть виправдання, а я досі не знаходжу для них виправдання. Чомусь відчуття жалю в мене виникає лише до тих, хто все розуміє, але боїться вголос заявити, що «русский мир» приніс їм суцільне горе, нещастя, нескінченні трагедії. Інші прихильники сусідньої держави досі мене дратують. Мабуть саме тому я не змогла жити поряд з ними. 

Прочитано 1024 разів Останнє редагування Середа, 04 квітня 2018

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   tv   g

Made by Amaze Studio Team