Неділя, 05 липня 2015

Мої нічні і реальні жахи. Окупований Донецьк. Рік потому.

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Своїми спогадами про те, як все було рік тому, і що доводиться жителям Донецька терпіти зараз, поділилася жителька Донецька.

Усе наше життя нам казали, що війна це страшно. У школі та університеті ми вивчали історію нашої країни і з особливим відчуттям її "чорні" сторінки Великої Вітчизняної. Ми не могли уявити, що колись така біда постукає у наші двері. Ми сподівалися, що ніколи не почуємо звуків вибухів снарядів у своєму місті.

Як все починалося

Рік тому ми дивилися телевізор із репортажами із окупованого Слов'янська і не могли повірити, що все це відбувається насправді, що діти, які сидять у підвалах це не страшний сон, а зруйновані будівлі – не спецефекти з бойовиків. (Про окупацію і звільнення Слов'янська можна прочитати тут.)

Ми співчували нашім землякам, ми молилися, щоб все скоріше закінчилося, і настав мир. Хоча в глибині душі розуміли: після референдуму, після заснування так званої "республіки" вже нічого не буде як раніше.

Ми (студенти, ред) намагалися якомога швидше здати сесію та поїхати з міста, адже вже тоді на околицях було чути вибухи: бої в аеропорту – перші сумні дзвіночки того, що на Донецьк чекає доля Слов'янська. Проти ми вірили і сподівалися...

Нескінченне літо 2014-го

Коли нам повідомили, що в Донецьк увійшли російські війська, перше, що ми подумали: ми не виживемо. Зібрані речі, підготовлені матраци у підвалі, запаси їжі та води, і постійне відчуття того, що ти живеш останню хвилину.

Скажу чесно, першу ніч ми взагалі не спали. Слухали вибухи і все чекали на ту мить, коли потрібно буде бігти у підвал.

Ми бачили ажіотаж у магазинах, бачили, як швидко полиці із найнеобхіднішим стають пустими, і найгірше: ми бачили страх в очах сусідів, друзів, рідних. Ми не знали, як захистити тих, кого ми любимо і не знали, як захистити себе...

Ми думали лише про те, що мабуть це все не насправді, що за місяць війна закінчиться, що ми повернемося до того життя, до якого звикли. Ми сподівалися і вже самі в це не вірили. Занадто реальними були звуки вибухів, занадто вражаючими зруйновані будівлі і занадто великою кількість жертв кожен день. Проте ми сподівалися, сподівалися, сподівалися...

Мені, як студентці, завжди хотілося скоріше скласти іспити і насолоджуватися літом. Літо 2014-го здавалося нескінченним. (Про жахливе літо 2014 більше можна прочитати тут.)

Я поїхала з міста в липні, а повернулася в листопаді. І не впізнала своє місто: більшість магазинів закрито, забиті вікна, застарілі, вигорілі на сонці білборди з папером, який перетворився на лахміття, і зруйновані танками дороги. Тоді я подумала, що за кілька місяців місто померло, проте його чекала ще довга і така страшна зима...

Більше ні на що не сподіватися

Сьогодні, за рік після того, як ми вперше почули, як за вікном розриваються снаряди, я не можу повірити, що ми пережили минулу зиму, під час якої нас настільки сильно бомбили, навіть на Різдво та Хрещення, що страшно було вийти з дому, щоб купити продуктів на святковий стіл.

Тоді іноді взагалі не хотілося жити, коли тижнями не виходила з дому, не бачила коханого, чула тільки вибухи за вікном, і рятувала тільки робота, робота... Працювати до четвертої ранку, а потім без сил падати на ліжко і бачити жахи спочатку уві сні, а зранку – в новинах. І вже ні на що не сподіватися.

Ми хотіли жити по-новому, а доводиться виживати...

Кажуть, що нема того, чого людина не змогла б винести, що вона до всього може пристосуватися. До чого довелось пристосуватися мені? До постійних звуків "градів", до заплаканих очей мами, до пустих полиць магазинів, до чужої валюти, до скажених цін на продукти, які в два-три рази вищі, ніж в інших містах України, до постійних черг за гуманітарною допомогою і в так званих "республіканських банках", де пенсіонери по кілька годин чекають на ті крихти, які в нас тут гордо звуться "пенсією", до того, як вони потім у супермаркетах рахують копійки, аби вистачило на літр молока, який коштує 40 гривень...

До чого ще? До пустих вулиць, до неможливості купити свіжі овочі та фрукти, бо ціни на них як на золото, до розмальованих російськими прапорами стін будівель, до неможливості нормально вчитися і почувати себе студентом, до псевдооптимістичних білбордів про майбутнє "молодої республіки", до неможливості нормально працювати і займатися тією справою, до якої лежить душа, і врешті-решт, сьогодні – до неможливості вже виїхати з окупованої території, щоб купити продуктів, миючих засобів, одягу.

На що ми сподівалися, коли йшли на референдум? Чого ми чекали і чого досягли за цей рік? В чому винні ті, хто взагалі не хотів нічого змінювати? В чому винні ми, ще молоді хлопці та дівчата, які марнують свою молодість, сидячи без навчання, без роботи і родини? До чого призвела ця війна? До десятків тисяч зруйнованих домівок, скалічених доль, більшість із яких вже ніколи не повернеться до минулого життя. Цим людям не хотілося за ніч ставати мільйонерами, жити в іншій країні, або дивитися на те, як брат вбиває брата, як земляк пускає кулю в лоб земляку... Усім нам лише хотілося трішечки кращої долі для себе, для своїх родин, для майбутніх дітей. Ми хотіли жити по-новому, а доводиться виживати...

Прочитано 888 разів Останнє редагування Середа, 29 червня 2016

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   tv   g

Made by Amaze Studio Team