Вівторок, 05 липня 2016

Два роки після «Іловайського котла»

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Снаряд реактивної системи залпового вогню. Снаряд реактивної системи залпового вогню. Фото: власний фотоархів.

Як виживають люди в «зоні відчуження. Побаченим в Іловайську поділилась колишня мешканка міста.

У серпні 2014-го українська історія відкрилася новою кривавою сторінкою – військові, які брали участь в АТО, потрапили в оточення під Іловайськом. Втрати української армії та батальйонів налічують від 366 (остаточна версія звіту Генштабу України серпень 2015 року) до 3 000 осіб (за неофіційними даними). Кількість поранених, зниклих безвісти й полонених залишається неточною. Сотні, а, може, й тисячі людей зникли з радарів життя, і ніхто не може пояснити їхнім близьким, що з ними сталося і де вони зараз.

Трагедія «Іловайського котла» лягла «важким тягарем відповідальності» за те, що сталося, на українське командування і уряд в цілому. Чи відчувають вони свою провину за катастрофічний провал операції перед загиблими солдатами, їхніми сім'ями та українським народом? Не вірю. Та й мало хто вірить. На блакитних екранах український естаблішмент в один голос стверджує: він, мовляв, зробив все, що міг для порятунку бійців. На ділі ж розслідуванню подій серпня 2014-ого під Іловайськом не давали хід майже два роки.

Що ми маємо сьогодні? Меморіальні дошки в Києві та інших містах на честь воїнів, загиблих в Іловайську, розтиражовані книги про цю трагедію (наприклад, гучна «Іловайськ» Євгена Положого), час від часу популістські промови у Верховній Раді про загиблих бійців і жодного відповідального за кримінальною справою, відкритою військовою прокуратурою, за статтею про службову недбалість.

Ми, громадяни та громадянки України (по той та цей боки барикад), зараз переживаємо інкубаційний період Думки, коли не знаємо, як використовувати інформацію, отримані знання та досвід (крім як у «кухонних» розмовах) і як структурувати свої вимоги до влади (і до медіа в якості одного з важелів впливу на масову свідомість та настрої).

Цей ліричний струмінь викидає мене на нову орбіту роздумів. За два роки я, мабуть, жодного разу не побачила, не почула і не прочитала матеріалів про те, як живуть люди в «зоні відчуження», хто ці люди і як мало від них залишила війна. Синхрони з очевидцями обстрілу – це не побутописання тих, хто залишився за лінією розмежування. Це маніпулятивні техніки за принципом «ага-переживання», в якому зв'язок вражень замінює зв'язок речей. Зараз кажу про російську, «днрівську» і, на жаль, українську пропаганди, після різного впливу яких людьми з ідеологічним сміттям в голові охоплює однакове бажання – бігти в бій.

«Високоповажні» патріоти трьох сторін (по суті, звичайно, двох) конфлікту йдуть вбивати ЛЮДЕЙ. Заради чого? Заради території? Цій території плювати, які ноги і з яким паспортом будуть її топтати. Заради вищих ешелонів влади, які посилають на передову своїх громадян як гарматне м'ясо і підло зраджують? Заради патріотичних почуттів, поїдених фанатичністю? Заради слави, мовляв, я був в гарячих точках і вижив/ла? Це не XIX століття, не «Війна і мир», не час Болконського та Безухова. Це ХХІ століття – століття насильства політичного, ідеологічного, духовного, фізичного.

Досить точно, на мій погляд, описав Орвелл значення війни для «носіїв» влади як структурного елементу системи в своєму романі-антиутопії «1984»: «Сутність війни – знищення не тільки людських життів, а й плодів людської праці. Війна – це спосіб розбивати вщент, розпорошувати в стратосфері, топити в морській безодні матеріали, які могли б поліпшити народу життя і тим самим в кінцевому рахунку зробити його розумнішим. Навіть коли зброя не знищується на полі бою, її виробництво – зручний спосіб витратити людську працю і не виробити нічого для споживання».

Уже два роки з початку АТО (яку, до речі, президент Петро Порошенко обіцяв завершити за тиждень) народ України працює вхолосту. У нас формується звичка жити без результатів і без надії. Так, жити краще не стало (сподіваюся, поки що), але ура-патріотизм обертів не збавляє.

А що ж з українцями «за колючим дротом»? Наприклад, з іловайськими українцями? Те саме, що й з українцями на неокупованій території, а, може, навіть і гірше.

Найболючіше питання – ціни на продукти, побутову хімію, ліки. Товар, який везуть з України – контрабандний. Відповідно, коштує він на порядок дорожче. Іноді, навіть у 2-2,5 рази. Основний сегмент товарів – російський. Він дешевше. Однак, різниця між якістю українських і російських товарів істотна. У ДНР завозять дуже багато низькосортної російської продукції, тому що у людей немає грошей.

Відсутність фінансів – це друге питання. На «державних» підприємствах час від часу проводять скорочення співробітників і співробітниць. Зарплата видається в рублях і частинами, іноді з великою затримкою. Наприклад, з працівниками та працівницями Іловайської залізниці та її «дочірніх» підприємств в місті у червні повністю розрахувалися тільки за лютий! Тому люди їдуть на заробітки. Хто в Україну, хто в Росію. Через якийсь час повертаються в Іловайськ з уловом або з порожніми руками.

Підприємницька діяльність також переживає не найкращі часи. В основному, дрібний бізнес в місті – це продуктові точки. До сих пір час від часу видають «гуманітарку» та у людей немає грошей, то рідшають ряди асортименту, а іноді й самих торгових підприємств.

До речі, про «гуманітарку». На вулицях Іловайська можна зустріти літніх змучених людей, які пропонують придбати у них продуктовий набір. Таким чином вони хочуть виміняти хоч трохи грошей, щоб купити, наприклад, яйця, молоко або хліб.

Із загальної інформації: школи та дитячі садки працюють, в місті досить чисто (принаймні, як до війни), досі діє комендантська година з 23:00 до 5:00; «республіканська» валюта, якою тут розраховуються, – російські рублі; під патронатом міської «влади» відновлена частина зруйнованих під час війни будинків.

З позитивного: для людей, які живуть в Іловайську (та й в «ДНР» в цілому) – це довоєнні тарифи на послуги ЖКГ і громадський транспорт.

Підсумок такий, що я не знаю, як українська влада здійснить соціальний акт ментального повернення людей, які живуть на окупованих територіях (якщо ці території колись знову стануть повноцінною частиною України).

З екранів телевізорів і моніторів комп'ютерів ми бачимо, чуємо і читаємо тільки зведення про загиблих і поранених бійців, про те, скільки разів за день порушили Мінські угоди, і передрікання майбутніх наступів агресора/бойовиків/терористів (потрібне підкреслити). Але майже ніхто не говорить про людей, які живуть «там».

Наостанок

Нещодавно розмовляла з людиною «днрівських» поглядів про подорожі. Питаю:

– А ти до Відня через яке місто їхав?

– Через Львів, – відповідає.

– Я скоро туди поїду (до Львова, авт.). Ще ні разу там не була, але я в передчутті. Мені здається, там приголомшлива архітектура, – захоплено продовжую.

– Так, Львів – дуже гарне місто. Мені там сподобалося.

Тоді мою свідомість прошибила думка: «Чорт, коли все пішло не так? Коли?» На давно вимощених стежках насильства дві сторони конфлікту борються за територію, ресурси та владу. Не за людей. Дикунським кличем, який сурмить з пропагандистських каналів російського / «днрівського» і українського телебачення, можновладці топлять людей у ритмічному шумі «патріотичних» заклинань, які кладуть тисячі умів і життів на вівтар системи.

Як би сказав герой «Трьох товаришів» Роберт Локамп: «Життя жахливо зміліло. Воно звелося до однієї тільки болісної боротьбі за убоге, голе існування».

Прочитано 1135 разів Останнє редагування Середа, 06 липня 2016

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   tv   g

Made by Amaze Studio Team