×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з ID: 419
JUser::_load: неможливо завантажити користувача з ID: 19112
 Версія для друку
Вівторок, 14 жовтня 2014

Донецьку потрібен мир Рекомендовані

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Жителька Донецька Оксана. Жителька Донецька Оксана. Фото: Власний архів.

Мешканка Донецька, мама чотирьох дітей, Оксана, розповіла про те, як їхня сім'я живе зараз у місті.

Волею долі я опинилася два дні тому на протилежному кінці міста – на кордоні з Макіївкою. Вперше за весь час війни побачила блокпост. Дорога в обох напрямках була перегороджена бетонними блоками. Інколи з'являлися бійці ДНР, але перевірок не було. Ось там я і побачила цей напис, що залишився явно з радянських часів: «Донецьк – наша любов».

За ці місяці багато хто усвідомив, що наше місто ніби живий організм, рідна істота, яку підривають, бомблять кожен день «без перерв на обід». І від цього на душі так боляче, наче це тебе ранять. Я не корінна дончанка, але з містом пов'язана моя юність, студентські роки, перше кохання. Це мій дім і я дуже хочу, щоб війна закінчилася. Багатьом жителям вже неважливо, хто прийде до влади, місту потрібен мир.

Місто продовжує жити

Але, незважаючи на обстріли, Донецьк продовжує жити. Працює громадський транспорт, а також магазини, ринки, лікарні. Ті, хто не залишав місто, давно перестали звертати увагу на звуки вибухів, що доносяться з околиць. У тому районі Донецька, де я живу, їх практично не чутно. Враховуючи, що літо закінчилося, настали холоди, і вікна в квартирі закриті, то потрібно вийти на вулицю, щоб щось почути.

Важче тим, хто живе на Петрівці і в районі аеропорту. Люди знаходяться під обстрілами з 26 червня. Там не буває «днів тиші». Я іноді телефоную подругам з цих місць. Вони не виїхали, звикли. Їм, якщо можна так сказати, «пощастило» – є світло, газ, вода по годинах, вікна в будинках не вибиті.

Серед моїх знайомих немає загиблих, постраждалих, можливо, тому, я так оптимістично налаштована. До того ж у мене діти, не можна розслаблятися, показувати свій страх, інакше вони будуть здригатися навіть від звуку проїжджаючого по «лежачим поліцейським» вантажівки.

Усвідомлене рішення

Я з Донецька не виїзджала, залишилася зі старшим сином і котами. Це було усвідомлене рішення. Але молодших дітей відправила до своїх батьків. Хоча вони з того боку «лінії фронту» щодня чули, як обстрілюють Донецьк. 30 км – це не велика відстань для війни. Коли працюють «Гради», важка артилерія, то в радіусі декількох кілометрів тремтить земля, і поки не звикнеш – це дуже страшно.

Напевно, ми всі стали фаталістами – від долі все одно не втечеш. Я переконала себе, що коли снаряд летітиме в мене, я нічого не почую. Це допомогло позбутися страху і здригувань при кожному звуці. Складніше тим, хто почав повертатися у Донецьк в останні кілька тижнів. Їм потрібен час, щоб звикнути. Одного разу я запитала у подружки, яка просиділа у Криму три місяці: «Ти готова виїхати з Донецька і почати життя на новому місці? Ні, тоді перестань здригатися при кожному звуці. Заспокойся».

До чого не можна звикнути

Те, що відбувається зараз – це вже не страшно. Найстрашніше було в той день, коли наш район обстріляли. Коли прокидаєшся вранці від цих жахливих звуків, розумієш, що це поруч. Спросоння не знаєш, що робити, а твій п'ятнадцятирічний син вже лежить на підлозі за диваном і прикриває голову руками. Чесно, до такого не можна підготуватися морально. Можна облаштувати бомбосховище, зібрати «тривожний чемоданчик» з документами, ліками і теплим одягом, але неможливо описати словами, що ти відчуваєш в ці хвилини. Це треба пережити.

Тому, коли читаю коментарі в соцмережах про те, що жителі Донбасу самі винні, ми це заслужили, мені нема чого за великим рахунком їм відповісти. Сперечатися не хочеться, люди там дивляться тільки українські новини і отримують однобоке висвітлення ситуації. А у нас є можливість подивитися на те, що відбувається на власні очі. Ми не звали війну на свою землю, не звали сюди найманців, добровольців і тому подібних. Стріляють обидві сторони, а страждають мирні жителі. Цю ситуацію, на мій погляд, можна було вирішити ще навесні, тільки київська влада була зайнята поділом портфелів. Політикани, які кричать «Війна до переможного кінця», викликають у мене тільки почуття огиди. Потрібно домовлятися, нам війна не потрібна, ми на ній гроші не заробляємо.

Інформацію знайти можна

Чому люди ходили на референдум 11 травня? Напевно тому, що всім набридло обирати між кандидатами за принципом: «Ну ось цей не зовсім поганий, як той» або «Може хоч цей красти менше буде». І зараз в Україні розігруються чергові вибори. Знову нескінченна політична реклама, а особи-то все ті ж. Сумно.

До речі, деякі донецькі провайдери транслюють українські канали, і звичайно, у багатьох є інтернет, тому я не вважаю себе зомбованою російськими новинами. Хоча в травні-червні я дивилася «Лайф-ньюз», у них сама оперативна інформація. Потім виділила для себе декілька українських сайтів з новинами, які намагаються висвітлювати ситуацію правдиво. До речі, щодо постановочних кадрів за участю російських журналістів, я не вірю. Місто напівпорожнє, пробок немає, автомобілів в рази менше, тому дістатися оперативно навіть на інший кінець міста в лічені хвилини не складає труднощів.

Діти і війна

Зараз дітлахи зі мною. З 1 жовтня відкрилися школи, почалися заняття, але уроки скорочені – по 35 хвилин. Нам знову «пощастило» – школа навпроти будинку. Всі вчителі на місцях, ніхто не поїхав. Класи, звичайно, неповні, приблизно 60 % учнів повернулися. Лікарі в нашій дитячій поліклініці теж працюють. Не страшно випустити старших дітей на вулицю погуляти, навіть сама говорю іноді: «Ідіть на вулицю, досить сидіти перед комп'ютером».

У місті з'явилося багато патрульних машин, що стежать за порядком. Часто можна зустріти військових з автоматами. Донька спочатку боялася, тепер не звертає уваги. Серед них особисто я не бачила чеченців і «людей з російським акцентом». По розмові, з поведінки, видно, що місцеві. Я не можу їх назвати терористами, не відчуваю з їхнього боку загрози.

Минуле і сьогодення без майбутнього

У магазинах асортимент продуктів менше, важче з готівкою. Багато хто залишився без роботи, «доїдають» накопичення.

Якщо вже говорити начистоту, то ми ще чіпляємося за минуле мирне життя. Хоча так як до війни вже ніколи не буде, це розумієш, але поки собі не зізнаєшся. Живемо одним днем. Так, звичайно, не можна, але такими є зараз правила гри.

Моя донька запитала недавно: «Мама, а ти віриш у дива?». Відповідаю: «Ну так, напевно». На що мій маленький філософ повідомив: «Ні, чудес не буває, це все ілюзії». Ось і ми живемо зараз ілюзіями, що не зізнаючись собі в тому, що відбувається це тут і зараз, а не в паралельній реальності.

Але ми виживемо, навіть не сумнівайтеся!

Переклад Олени Яних

Прочитано 1246 разів Останнє редагування Четвер, 27 грудня 2018