П'ятниця, 03 квітня 2015

14 днів мого батька в «Айдарі»

Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Авто батальйону «Айдар». Авто батальйону «Айдар». Фото: Архів Сергія Пандрака.

Андрій Пандрак поділився щоденником двох бойових тижнів свого батька Сергія.

Мабуть ніколи не забути зміст двох sms, які я отримав на телефон. Перша прийшла в неділю, 1 серпня 2014 року, о 4.31 ранку: «Дорогий, сину. Я в батальйоні «Айдар», в другій роті (ротний «Зола»). О 5.00 ранку йдемо в бій. Я вас усіх дуже сильно люблю. Твій батько». Друга смс прийшла у четвер, 14 серпня 2014 року, о 12.30: «Батько тяжко поранений».

Ці повідомлення назавжди закарбувалися в моїй пам’яті, тому що це вже реальність, тому що це вже торкнулося мене, моєї родини.

Я не знаю, що змусило мене написати ці рядки. Мабуть гордість за те, що я маю такого батька і усвідомлення того, що міг його втратити. Зі слів батька хочу написати про 14 днів перебування Сергія Пандрака в батальйоні «Айдар», щоб мої друзі, близькі, знайомі, які телефонували мені, довідавшись про страшну новину, знали, що відбулося насправді.

14 днів війни

29 липня 2014 року батько разом зі своїми 10 побратимами з УНСО (Українська Народна Самооборона, ред.) і фельдшером на двох автомобілях і реанімобілі швидкої допомоги вирушили в напрямку міста Сватове Луганської області. Їхнім першочерговим завданням була доставка медпрепаратів і медикаментів для польового медичного госпіталю, який знаходився в аеропорту міста Луганськ.

2 серпня у місті Старобільськ бійці УНСО пройшли медкомісію, оформили відповідні документи, здали військові квитки і були зараховані як окремий спеціальний підрозділ штурмової другої роти другого взводу батальйону територіальної оборони «Айдар». Всі отримали зброю: автомат Калашникова АКС-74У і по два запасних магазина. В той самий день вони відбули у місто Щастя на бойову базу батальйону «Айдар».

3 серпня о 5.00 ранку батальйон «Айдар» у повному складі вирушив бойовою колоною до міста Луганськ.

Підійшовши до населених пунктів Мала Вергунка і Велика Вергунка, а також Красний Яр (Жовтневий район міста Луганськ), батальйон розгорнувся у бойовий порядок. Відразу почався бій. З багатоповерхівок стріляли ворожі снайпери, «айдарівців» обстрілювали з реактивних систем залпового вогню БМ-1 «Град» і 120-мм мінометів, противник застосовував важку бронетехніку – російські танки Т-90.

Бійці «Айдару» мужньо витримали атаку противника і перейшли в наступ, в наслідок чого було підбито два ворожі танки і два БТРи, а також знищено декілька десятків терористів. З боку «Айдара», нажаль, також були втрати – четверо вбитих, дев’ятеро поранених, один танк з екіпажем підірвався на магнітній міні і один БТР. Таким чином, внаслідок героїчних дій бійців «Айдару» було повністю зачищено від загарбників населені пункти Жовтневого району Луганська, а саме Малу Вергунку, Велику Вергунку і Красний Яр.

5 серпня сепаратисти вирішили відбити Велику Вергунку, але на них чекала засідка, яку їм влаштувала друга рота «Айдару» (в складі якої було і батькове відділення) біля Вергунського роз’їзду. Понад 30 терористів було знищено. При огляді тіл вбитих терористів було виявлено, що це бійці елітного спецназу по боротьбі з тероризмом РФ «Гюрза». Про це свідчили особисті документи, шеврони на їхньому одязі і відеозаписи на їхніх мобільних телефонах.

7 серпня в штаб «Айдару» прибув Міністр оборони України генерал-полковник Валерій Гелетей (зараз у відставці, ред.) і після «чоловічої» розмови з особовим складом батальйону через декілька днів, як розповідає батько, підігнали два КамАЗи зі зброєю (більш нової модифікації і у більшій кількості, ред.).

8 серпня з Луцька прибуло ще п’ятеро побратимів УНСО, і таким чином у батьковому відділенні було вже 16 бійців.

З 8 по 11 серпня батько вивозив своє відділення в район міста Металіст (10 км від Луганська). Його воїни пристрілювали отриману зброю, вивчали тактику і стратегію вуличного бою (хоча перед поїздкою на війну всі бійці протягом трьох місяців проходили вишкіл у військових таборах біля Рівного, Новоград-Волинського та Вінниці).

12 серпня батальйон «Айдар» знову вирушив у бойовий похід. Цього разу воїни повинні були вибити терористів з населеного пункту Хрящувате (Краснодонський район Луганської області) і закріпитися в ньому. Необхідно було перекрити трасу М04 і не дати можливості терористам, які знаходилися в Луганську, отримувати «гуманітарну допомогу» з Російської Федерації у вигляді танків Т-90 і реактивних систем залпового вогню БМ-1 «Град».

Під час цього походу вночі з 12 на 13 серпня командир батальйону віддав наказ особовому складу заночувати в українському селі (місцевих жителів там вже не було).

Батько разом зі своїм відділенням розмістився в старенькій хатині. Оскільки вона була не великою деякі бійці ночували всередині, а решта – на вулиці. Батько також ночував на вулиці. Розстеливши на землі бронежилет і спальний мішок, праворуч від себе поклав автомат, а в лівій руці за пазуху заховав гранату і так заснув. Батько розповідає, що вночі прокинувся від того, що над ним стояло три тіні.

Невідомий запитав: «Ты кто такой?» (російською, ред.)

Батько у відповідь: «А ти хто такий?» (українською, ред.)

Невідомий: «Я у тебя первый спросил!» і пересмикнув затвор на автоматі. Батько: «Я – Айдар» і витягнувши гранату з кишені висмикнув з неї чеку. Невідомий: «Понятно. Свободно?».

Батько: «Ні. Зайнято».

Невідомі розвернулися і пішли. Так і невідомо хто це був – свої чи чужі.

13 серпня вранці батальйон підійшов до населеного пункту Хрящувате. По наших бійцях відразу почали стріляти ворожі снайпери, які засіли у чотирьох будинках. Наші танки розстріляли ці будинки і знищили снайперів, після чого почалися вуличні бої. Загарбники відступили, понісши втрати у живій силі і бронетехніці.

Друга рота «Айдару», 68 бійців разом із батьковим відділенням, а також екіпажі трьох танків і трьох БТРів отримали наказ зайняти оборону на великому перехресті у цьому населеному пункті і унеможливити прорив важкої бронетехніки і терористів з Росії.

Три рази була спроба прориву через це перехрестя ворожих танків і бронемашин. Друга рота «Айдару» героїчно відбила ці атаки.

О 19.30, як розповідає батько, над їхніми позиціями почав літати ворожий безпілотник. Нажаль зенітка, яка була при батальйоні, вийшла з ладу. Збити безпілотник не було можливості. І відразу за декілька хвилин по позиціях, які займала друга рота, загарбники з РФ почали вести вогонь з реактивних систем залпового вогню БМ-1 «Град», а з боку Луганська почали «бити» чотири 120-мм міномети, терористи почали обстрілювати їхні позиції з автоматів.

18-та година бою

Як розповідає батько, перші снаряди від двох перших залпів впали дещо правіше від них, треті снаряди з третього залпу – вже ближче, а ось четвертий залп батько просто не почув – це означало, що снаряди летіли просто на них.

Батько притиснувся спиною до танка, в правій руці був автомат. Батькові побратими були поряд в окопі на відстані п'яти метрів.

Від загибелі мого батька врятувала інтуїція і Господь Бог, тому що він встиг припасти на праве коліно і снаряд з 120-мм міномета потрапив не в його тулуб, а в коліно лівої ноги. Другий снаряд відразу вбив навідника танка, який стояв поряд на відстані двох метрів від батька.

Батько впав на спину, лівої ноги вже практично не було.

Війна, на якій обстрілюють медичні машини

Хлопці з батькового відділення відразу перев’язали йому поранену ногу і під шквальним вогнем противника відтягнули його до швидкої допомоги.

Фельдшер ще раз перев’язав джгутом ногу, зупиняючи велику кровотечу і вколов протишоковий американський укол.

Машина на великій швидкості помчала в бік Луганського аеропорту, який героїчно вже протягом трьох місяців утримувала 80-а бригада десантників зі Львова.

В Луганському аеропорту розміщувався також польовий військовий госпіталь. Поки швидка прямувала в цей госпіталь, її два рази хотіли підбити терористи з гранатомета, але на щастя їм це не вдалося.

Життя після смерті

В Луганському аеропорту батькові ампутували ліву ногу і на вертольоті доставили в Харків. На Харківському аеродромі вже чекала бригада лікарів з невідкладної реанімаційної допомоги на чолі із завідуючим. Батька переклали в реанімобіль і, коли підключили всі системи життєдіяльності, електроніка не показала ознак життя...

Сергія Пандрака врятувала зовсім юна медсестра. За допомоги ручного тискоміру вона наміряла у батька тиск 60/20. Після цього лікарі почали боротися за його життя.

Війна на цьому не скінчилася

Після батькового поранення друга рота «Айдару» в повному оточенні утримувала зазначене перехрестя з 13 по 24 серпня, втративши при цьому 18 побратимів, понад 30 були поранені, УНСОвці залишилися неушкодженими.

З оточення «айдарівцям» допомогли вийти десантники з 80-ї бригади, які прийшли їм на допомогу після одинадцяти днів важких боїв.

Новина, страшніша за поранення

5 вересня частина другої роти «Айдару», в тому числі вісім УНСОвців з Волині, яких батько вишколював, готував до бойових дій у військових таборах, супроводжуючи колону військової техніки, після так званого перемир’я, підступно потрапила в засідку російського спецназу. Всі загинули.

Нелюди! Вони дострілювали батькових побратимів. Тих молодих хлопців, яким було не більше тридцяти років. Які вижили і вистояли 11 днів в «м’ясорубці» під Хрящуватим в повному оточенні.

В цій засідці загинув батьків друг, надійний товариш, виконуючий обов’язки ротного другої роти «Айдару» Андрій «Грізлі» з Тернополя, якому було всього 32 роки. Він більше п’яти місяців без відпочинку воював в «Айдарі», знищуючи ворожих окупантів, який ідеально знав тактику і стратегію ведення бою, справжній патріот і син українського народу. А зараз якийсь російський виродок в Інтернеті виставив фото, де після цієї страти, тому що боєм це не назвеш, хизується і показує в себе на руці УНСОвський іменний хрест, який зняв вже з мертвого батькового побратима.

Шкода хлопців, дуже шкода. Нехай спочивають з миром, вічна їм пам’ять і вічна їм слава! Герої не вмирають, вони залишаються в наших серцях.

Це війна, а не зона АТО

Це історія про мого батька, який не був в зоні АТО, а був на війні, на передовій. Який не охороняв блокпост на відстані 100 км від бойових дій, а разом зі своїми побратимами з УНСО у складі другої роти «Айдару» кожної секунди ризикував своїм життям. Я ним пишаюся і я гордий тим, що маю такого батька!

Перемога буде за українським народом!

Прочитано 619 разів Останнє редагування Понеділок, 28 листопада 2016

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Підтримай нас

CVR номер: 35 70 79 64.

Підтримай нас

 

cu logo 200x200


Найпопулярніші запити

fb   tv   g

Made by Amaze Studio Team